Суббота , 3 Декабрь 2016

Цикл «Із жизні фєллолагів» Повня-2

Добавлено в закладки: 0

частина перша тут

Продовження історії настало не зразу, на наступний день – у суботу.
Нє… ну я вже була морально готова, шо буде якийсь облом. А все потому, шо мені приснився странний сон… наче іду я по вулиці, а назустріч мені дві мої падружки. Ідуть вони, значить, за руки держаця, либляця, як нова копійка, щастя ізлучають у всі сторони. Ну я їм тоже улибнулась і спросила, всьо як положено: — Шо, как, як діла? А вони мені в отвєт: — Ти знаєш, ми такі щасливі, ми тіки шо поженились! — Тю, – кажу я, – так у нас же такі браки не узаконені. — Які такі? – питає перша. – Ну такі шоб дєвочка з дєвочкою, – кажу я і глупувато посміхаюсь. – А чого ти рішила, шо я дєвочка? – питає друга. – В смислі, – кажу я недоумьонно. – Та я не дєвочка, а мальчік, — отвічає друга. – Та ну, — кажу я. Тут вона бере мою руку і… да, я понімаю, шо вона зовсім не дєвочка..
Проснулась я зранку, голова гуде як з горького з похмілля. Ну то я шоб дурницями не замарчувацця, зайнялася трудотерапією. На городі. І так наробилася за день, що залізла в хату увечері з твердим наміром вилягтися на дивані і шоб ніхто до мене не підходив.
Однако, мать моя була другого мнєнія. Сначала вона послала мене в магазин, а коли я вернулась, підійшла і каже: Там нада в сараї форточку сєточкою забить… бо внадилась сусіцька кішка лазить, наробить шкоди…
Поки було сухо, то ніхто і не догадувався, а тут такі дощі лили – потому вона себе видала: оставила на підвіконні і склі сліди грязних лап…
Мать сказала – нада виконать, бо все одно не одчепиться. Зробить буде швидше, чим прирікацця і одкладувать на завтра. Взяла я ключ од сарая. Одкрила двері – не без проблєм – вони після цих дощогроз таки добряче набрякли… заглянула всередину, виконуючи материнський приказ: Ти, Христя, всюди харашенько подивися, позаглядай по всіх закутках – шоб вона, нігадяйка патлата, там не заховалася, а то ше здохне чого доброго закрита…
Кішки в сараї не оказалось. Потому я з чистим серцем закрила двері методом пинка і підсажування плечем, провернула ключ і пішла до вікна – оббивать форточку. Одрізала сіточку… присобачила її мебельним степлером. Зібрала всі вєщі і пішла в хату.
Остаток вечера пройшов як всігда. Я повечеряла. Почитала книжку. Подивилася очірідну сєрію трогатєльного турецького серіала… і ближче до півночі – перечитавши на фб всі нові дописи – рішила із спокійною совістю отойті ко сну. День закончився – всьо було тихо, нормально. Без обломів. Постелилася я. Лягла. Укрилася.
І тут… як елєктріческий розряд, як блискавка серед поля, як… не знаю шо – мене прошила мисль – блін… я ж оставила ключ у дверях в сараї…
Сон – як рукой зняло. Тихо, шоб не розбудить маман, я пішла в калідор і виявила, шо ключа од сарая на положеному місці і правда немає… Шо дєлать?
Я вернулась в комнату і попробувала восстановить в памяті всі події одна за одною…
Караул… Я його точно забула в замку…
Шоб ви поняли причину перепуга: сарай у нас в кінці двора. На одшибі, так сказать. Батько держе в ньому всякий особоценний (для нього) струмент… ну і плюс там всяких жилізяк куча (тіпа стопчиків на забор і металопрофіля). Забор з одного боку дерев’яний – тіпа штахетник, одтулить доску – шо раз плюнуть. З другого боку – сєтка. Тоже не дуже надьожно. Сусіди на вулиці всякі живуть. Є й такі, які ніде не роблять – а харчуюця за щот мусорки – в основному собірають там або макулатуру, або жилізяки. У нас вже якось украли кришку од старої стіралки. Я її неосторожно виклала коло сарая…
І тут я понімаю, шо утром може виявиця, що із сарая шось пропало. І буде мені – у хвіст і в гриву.
Кароч. Нада шото рішать. Удівшись і взувшись.. як заправський развєдчик – я тихенько одкрила двері (шоб і не рипнули, бо мать моя спить дуже чутко), просочилась у двір… і пішла до сарая… з неба на мене жовтим глазом дивився повний місяць. І, кажеця, даже ухмилявся. Я дошла до дверей сарая (у дворі було тьомно і тихо)… і… о ужас… виявила, шо ключа у дверях… нема… тисяча думок пронеслась в моїй голові. Я посмикала за двері – вони були закриті.
Шо дєлать? Я вернулася в хату. Перерила всі кармани і всі загашніки, куди я могла його покласти… ключа ніде не було. Я взяла мобілку і знову пішла до сарая… тихо скрадаючись – обсвітила і общупала кажний сантиметр дорожки. Ключа ніде не було. Шо дєлать?
Я взяла невелику шихверину і підперла нею двері. А рядом поклала старий дірявий жилізний тазік.. якшо хтось найшов ключ і витягнув його з рощотом прийти пізно ноччу, коли всі спатимуть – він обізатєльно зачепить тазік або грюкне шихвериною – а тут я така – включу вуличний ліхтар і з вікна крикну: хендехох… кого це тут носить – щас поліцію визву..
Вернулась я в хату – одкрила форточку – шоб було краще чутно, шо там надворі робицця. І приготовилась сидіть всю ніч на стрьомі.
Однако ж ці мої маніпуляції не пройшли мімо уваги маман.. вона спросоння не поняла, шо проісходе, хто це там вештаєцця і вийшла із спальні… я подумала: а вдруг то маман забрала ключ – в неї таке буває: ходе ввечері і все провіряє. Оказалось, шо ключа вона не брала.. вислухавши від неї всьо, шо матьмоя–женщина про мене думає, ми уже вдвох – в третій раз, взявши хвонаріка, пішли на прогулку до сарая. Не знаю, шо про нас подумали б сусіди, єслі б побачили цю картіну маслом… але вони, кажецця, благополучно спали.
Ключа, понятно, не було… ми обсудили поминутно всьо, шо я робила перед і після того, як причепила сєточку в сараї. Але… в моїх спогадах був великий провал – якраз після того, як я провернула ключ в замочній скважині, і до того, як я пішла в хату. Мать моя видала мені ше одну порцію компліментів. І це ше харашо, шо батько в село поїхав – до кума. Іначе.. Було б мені. Він ше до цього часу помне, як 10 год назад сусід взяв у нього кусачки попользувацця – ше совєцкі, з качественной сталі. І потіряв. Так от він того сусіда при каждом удачном случаї шпиняє… той, канєшно, купив йому другі в магазині. Але ж то не такі. Таких тепер не випускають.
І тут пропав ключ. Я вже думала йти в сарай – забирать струмент і жилізяки в хату… але там роботи не на п’ять минут. Опять таки всіх сусідів перебудим..
Мати психонула і пішла до себе, побажавши мені доброї ночі. Я ше раз перетрусила всі кармани – у спортивних штанях, у сорочці… безрукавці… ключа ніде не було. Приречено залізши на диван і втупившись в ночне небо, я начала думать… і тут – ЕВРИКА .. мені в голову пришла мисля – нада провірить ше кармани олімпійки, в якій я ходила в магазин. Чогось я рішила, шо перевділа її зразу після того, як повернулась – і тоді вже пішла прибивать сіточку. Ключ лежав… в кармані олімпійки. Якби він був живим – то, мабуть, спросоння одкрив би один глаз і сказав мені томно: Христя, ти здуріла. Спать іди… шо за люди – самі не сплять і другим не дають.
З воплями радості я вискочила в калідор і сообщила маман це пріятне ізвєстіє. Після того – спокійна вляглася на дивані. З вікна на мене дивився жовтий іронічний глаз повного місяця…

(с)  Христя Намистенко

Опубликовал(а):

не в сети 6 дней

Толя сЫнок Опанаса

162

Таких гандонiв часто бачив я,
Що всiм пиздять: я — гуру, я — учитель!
Несiть менi усi по три рубля
І мудростi вам дам я дохуя.
А сам читать умiє по складам
І голосно пердить в компан’ї дам.

© Лесь Подерев*янський

Украина. Город: Львов
Комментарии: 265Публикации: 219Регистрация: 28-05-2015

    Добавить комментарий

    Войти с помощью: 
    Авторизация
    *
    *
    Войти с помощью: 
    Регистрация
    *
    *
    *
    Пароль не введен
    *
    Ваш день рождения * :
    Число, месяц и год:
    Войти с помощью: 
    Перейти на страницу
    закрыть