Воскресенье , 11 Декабрь 2016

Казка про русалку

Добавлено в закладки: 0

У володаря морських глибин Нептуна було багато доньок. Вони всі мали гарну вроду і дуже любили свого батька. Нептун дуже пишався доньками і теж обожнював своїх любих русалоньок. Морські принцеси полюбляли плавати по морю, цілими днями гратися з морськими жителями і взагалі безтурботно проводити час. Усі русалки мали довге, дуже гарне волосся, в основному світле, та тільки у однієї з них, наймолодшої, волосся мало інший колір, а саме темно-рудий, насичений, який так неповторно відливав міддю при світлі сонця.
Наймолодшу, темноволосу доньку морського царя звали Маджестіна. Вона одна серед своїх сестер не любила веселощі. Не те, щоб Маджестіна такою була від народження, просто десь з рік тому щось трапилося і русалка засумувала з якоїсь причини…

А ту причину звали Семом Трентоном. Молодий рибалка, в якого закохалася Маджестіна, жив одинаком на узбережжі у своїй хижі і майже кожного ранку виходив на своєму старенькому човні в море. Маджестіна вже цілий рік припливала до скелі, де ловив рибу Сем, і тихенько спостерігала за ним, аж поки він не збирав сітки з уловом, а потім зі сльозами на очах пірнала в море…

Так тривало впродовж цілого року. І от одного разу русалка не витримала, стрімко підпливла до човна і схопила Сема за руку, коли той витягав сітку. Рибалка, який не чекав такого, звісно ж злякався і голосно закричав! Маджестіна міцно тримала свого коханого і розгублено дивилася на нього, не знаючи, що тепер далі робити. Але нарешті вона наважилася доторкнутися до свого Сема! І тут русалка наче оскаженіла! Вона з усієї сили шарпонула хлопця і той, не втримавшись за борт, впав з човна у воду. Та Маджестіна на цьому не зупинилась і пірнула в морську безодню разом з Семом, руку якого вона не збиралася відпускати…

Частина 2.

Русалка занурювалася все глибше і глибше. Розум Маджестіни затьмарився і вона зовсім не розуміла, що коїть! А коли до неї, нарешті, повернувся здоровий глузд, то було вже пізно…

Звісно ж, що той нещасний рибалка втопився, а Маджестіну за це жахливе вбивство невинної людини батько покарав страшною карою — відправив жити на безлюдний острів в образі звичайної людини аж на цілих сто років.
Маджестіна плакала, просила пробачення, але Нептун був жорстким і непохитним у своєму рішенні. Морську принцесу Маджестіну, без вагань, було викинуто на берег зовсім невеличкого острівця, абсолютно голою і безпорадною, та ще й в людській подобі. А окрім того її сестрам було суворо заборонено підпливати до острівця, щоб ніяким чином вони не могли спілкуватися з покараною суворим батьком Маджестіною. А щоб неслухняна русалка відчувала усю силу покарання, то раз на рік, у саму коротку ніч, вона знову могла стати сама собою, але всього лишень на одну годину і могла поплавати тільки у маленькому озері, яке знаходилося на цьому безлюдному острівці, загубленому серед безмежних океанських просторів.
Так продовжувалося з дня в день, з року в рік… Маджестіна спочатку дуже сильно страждала, плакала днями і ночами, навіть одного разу хотіла себе вбити, але вчасно схаменулася.
От тоді морська принцеса і вирішила, що годі їй киснути, наче ті водорості у воді. Маджестіна почала потихеньку займатися різноманітними справами, бо до цього взагалі нічого не робила, тільки лила сльози, годинами бездумно бродила по піщаному пляжу і просто спала. Спочатку вона навчилася робити собі одяг. Найпростіший, але одяг і своїми руками. Потім облаштувала собі житло і навіть завела собі друга, велетенського краба, якого назвала Джеком. Раніше вона розуміла мову майже усіх морських створінь, але зараз, на жаль, її позбавили цього дару. Та русалка спілкувалась з крабом Джеком, як могла, а той наче і розумів її. Хоча хто зна, чи так було насправді, але Маджестіні так лише здавалося…

Нептун же не кинув свою доньку напризволяще. Він потай спостерігав за нею і іноді навіть хотів відмінити покарання, так йому було шкода Маджестіну, але коли та почала жити і мислити, як людина, коли вона узяла себе в руки, старий Нептун був надзвичайно здивований і задоволений одночасно. Тепер його неслухняна донька точно повинна витримати цю нелегку кару!

Так вже склалося, що чарівні морські істоти не старіють. Так було і з русалками. Вони досягають певного віку, а потім все, час для них наче зупиняється. От саме з того моменту вони назавжди залишалися такими ж юними і прекрасними. Русалки могли жити тисячі років, але ці морські спокусниці, все ж таки, були смертними, та помирали вони зовсім не від старості, але це зовсім інша історія…

А час йшов собі і йшов, і вже минуло аж дев’яносто дев’ять років з того моменту, як Маджестіна опинилася на цьому безлюдному острові в якості ув’язненої. Русалка практично втратила лік часу, а тому майже зовсім не звертала уваги на те, скільки років вона вже провела у людській подобі і скільки їй ще залишилилося. А якби знала, то фінал цієї історії, цілком можливо, міг би бути зовсім іншим…

(c) Bog Dan

Опубликовал(а)

не в сети 4 дня

Толя сЫнок Опанаса

163

Таких гандонiв часто бачив я,
Що всiм пиздять: я — гуру, я — учитель!
Несiть менi усi по три рубля
І мудростi вам дам я дохуя.
А сам читать умiє по складам
І голосно пердить в компан’ї дам.

© Лесь Подерев*янський

Украина. Город: Львов
Комментарии: 266Публикации: 219Регистрация: 28-05-2015

    6 комментариев

    1. Частина 3.

      Ранок, як і більшість ранків на цьому острові, був сонячним і теплим. Маджестіна вийшла до моря, щоб скупатися у ранкових хвилях і перше, що вона побачила, то були сліди на вологому піску. Відбитки людських ніг, скоріше за все чоловічих, вели уздовж пляжу, а потім звертали до лісу, де їх побачити вже було неможливо.
      У Маджестіни затріпотіло в грудях і перехопило дихання! Людина! Тут, на острові є жива людина! Вона вже й забула, чому прийшла сюди і, трохи вгамувавши емоції, побігла шукати цього таємничого, незваного гостя.

      Острівець був зовсім маленьким, а за стільки років полонянка вивчила майже кожен сантиметр цього клаптика суші, загубленого серед безмежного океану. Скоріш за все гість почне шукати прісну воду, а тому Маджестіна відразу пішла до озерця, яке ховалося серед густої лісової зелені. І вона не помилилася! Біля озера лежав якийсь одяг, скоріше схожий на дрантя волоцюги, а прибулець радісно плескався в прозорій і прохолодній воді. І щось у його зовнішності здалося Маджестіні знайомим! О, Боги, цього не може бути!!! Ні, це просто неможливо! Це якась ілюзія або фокус?! Ні, ні, ні, неможливо таке, неможливо! У Маджестіни підкосилися ноги і вона впала у високу траву, втративши свідомість…

      Скільки вона там пролежала, хто зна, але коли прийшла до тями, то сонце вже котилося униз, щоб згодом зануритися у лагідні, оксамитові води океану. Чоловіка не було видно і одягу теж не було. Маджестіна важко піднялася на ватяних, слабких ногах і озираючись навкруги підійшла до озера. Дівчина вмилася водою і трохи очуняла. А можливо то все їй здалося? Спека, сонце і все таке інше, примарилося щось, та й годі?
      Думки у голові Маджестіни сплуталися у клубок, наче ті змії. Вони щось там нашіптували, крутилися, перепліталися, зав’язувалися химерними вузлами… Що це було? Дійсно реальність чи гра уяви? Невже Маджестіна бачила те, що бачила?!
      Якась маленька різнокольорова пташка сіла на гілку дерева і почала щось наспівувати, зрозуміле тільки їй. Маджестіна, наче прокинувшись, тряхнула гривою свого мідного волосся, яке доходило їй майже до сідниць, ніби стряхуюючи з нього щось зайве. Все, зараз треба брати себе в руки і думати, що робити далі.

      (c) Bog Dan

      Рейтинг: 0

    2. Частина 4.

      Маджестіна раптом згадала, що з самого ранку ще нічого не їла і вирішила спочатку підкріпитися, а вже потім все інше. Життя на острові навчило русалку їсти і фрукти, і ягоди, а також рибу і креветок, хоча до цього вони були, як би це сказати, одного роду племені.
      Банани і кокоси росли в іншій частині острова, тому туди треба було йти по стежинці десь з півгодини. Маджестіна йшла собі, а думки все роїлися у неї в голові, не залишаючи дівчину в спокої. Вона все згадувала того чоловіка, що бачила в озері. Чи не бачила…
      Ось і бананові пальми, такий собі невеличкий банановий гайок. Маджестіна трохи походила між тими пальмами, вибираючи найспіліші плоди, а потім вправно відломила кілька бананів з грона, які звисали під своєю вагою майже до самої землі. Дівчина присіла в тіні, щоб там перекусити солодкими і смачними плодами. Хоча й день вже потихеньку наближався до вечора, але було ще спекотно.
      Банани Маджестіні подобались. Вони були смачні і дуже ситні. Їй вистачало з’їсти три чи чотири штуки, щоб повністю втамувати голод. Коли дівчина вже доїдала третій банан, то їй здалося, що на неї хтось дивиться з навколишніх заростей. Звичайно, вона не могла бачити, хто там ховається, але просто відчувала на собі чийсь пристальний погляд. Благо, що на острові не було хижаків. Батько Маджестіни, володар усіх морів і океанів, величний Нептун, передбачив це, коли відправляв свою дочку сюди на покарання, тому дівчині нічого було боятися якогось звіра, але ж хтось таки ховався в кущах.

      — Я знаю, що ти там! — вигукнула Маджестіна тремтячим голосом. — Виходь, хто чи що ти таке! Давай поговоримо! Я тебе не боюся і ти мене не бійся!

      Але у відповідь почулося тільки легеньке шурхотіння. То подув прохолодний, надзвичайно приємний вітерець. Звісно ж, Маджестіна відверто збрехала, бо вона боялася і сильно боялася побачити привида з далекого минулого, через якого, власне кажучи, вона і опинилася на цьому острові…

      (c) Bog Dan

      Рейтинг: 0

    3. Частина 5.

      Він уважно дивився крізь зарості на молоду рудоволосу дівчину, що сиділа у затінку і їла банани. Що робилося у нього в мозку, про що він думав… Він пам’ятав лиш дотик її холодних рук, та її прекрасне обличчя, її довге, руде волосся, її величезні очі, сповнені люті та любові, водночас… А потім все зникло, залишились лиш темінь і тиша. Що з ним трапилося далі, як він опинився на цьому острові і навіщо, це залишалося загадкою. Чомусь згадалося ім’я Сем… Можливо це було його ім’я? Звідки він його знає? А ще ця неймовірної краси величезна перлина, яку він тримав у руках. Де він її взяв і для чого вона йому? Відповідей на ці питання у чоловіка не було…

      Вірніше, то був не він, а воно, бо та істота тільки здавалась схожою на людину. Бліда, майже прозора шкіра, як у мешканців морських глибин, куди зовсім не доходить сонячне світло, скляні і зовсім бездушні очі, в яких не було видно навіть найменшої іскри розуму, невиразне обличчя без емоцій, вкрите густою, світлою щетиною… Приблизно такий вигляд мала ця людиноподібна істота, що так загадково з’явилася вранці на острові.

      Нептун, величний володар морів і океанів, батько принцеси Маджестіни, відчув щось недобре. Він відразу зрозумів, що трапилося якась біда, але яка?! Звісно ж, Нептун був одним з наймогутніших богів, та і боги не можуть знати все і про всіх. Коли він зрозумів, що відбувається, то розлютився так, як ніколи до цього! Очі морського царя стали схожими на дві темні, свинцеві, грозові хмари… Маджестіна, його улюблена донька, знходиться в смертельній небезпеці! Нептун, не вагаючись ані секунди, схопив свій тризуб і чимдуж помчав на допомогу принцесі!

      А на острові, тим часом, відбувалися дуже цікаві події. Маджестіна, набравшись хоробрості, сама полізла в гущавину лісу, щоб таки ж знайти і поближче роздивитися незнайомця, який там ховався від неї. Вона раптом згадала Сема, свого коханого Сема, якого так безжально вбила майже сто років тому, навіть досі незрозуміло чому так сталося і навіщо вона це зробила…
      Та зухвала затія Маджестіни виявилася не такою вже й легкою! Незнайомець, видно зрозумівши наміри дівчини, кинувся тікати! Але Маджестіна вирішила не здаватися і йти до кінця! Будь, що буде!

      (c) Bog Dan

      Рейтинг: 0

    4. Частина 6.

      Нептун примчав до острова за лічені хвилини. Та його здивуванню не було меж, коли він побачив велетенську білу хмару, яка повністю ховала острівець в своїх м’яких обіймах. Це було неочікуванно і аж занадто дивно…
      Морський володар зупинився і уважно почав вдивлятися в ту загадкову імлу. Звідки вона тут взялася? Нептун ще більше занервував. Аж раптом він почув тихий жіночий голос, якийсь щось наспівував. Він роззирнувся і побачив невиразний силует, який вигулькнув з імли і швидко наближався до нього з боку острівця.

      — Що, Нептуне, не впізнаєш мене? Не пам’ятаєш? — сказала наяда, а то була саме вона, підпливши ближче.
      — Елідія?! Очам своїм не вірю… Це ти?! — Нептун від здивування аж зніяковів.
      — Ооо… Бачу, ти таки згадав… — очі у наяди блищали, наче дві розпечені вуглинки. — А чому ти тут, Нептуне? Чи не через свою доньку Маджестіну?
      — Так, саме з-за неї… Стій, а ти звідки це знаєш? — Нептун гнівно поглянув на Елідію. — То ця імла, то твоїх рук справа?
      — О, так! І імла, і усе інше! — наяда нервово розсміялася. — Чи думав, морський царю, я все забуду і пробачу тобі?! Ні… Я аж занадто довго чекала цього моменту, щоб сповна відплатити тобі за твою зраду!
      — Стривай, Елідіє, яку зраду? Про що ти говориш?! — голос Нептуна став холодним і жорстким.
      — Нептуне, Нептуне… А я ж тебе так кохала… — прошепотіла наяда і її темно-сині очі наповнились слізьми.
      — Елідіє… Люба моя Елідіє… Пробач, але то було багато років тому! І про що взагалі казати, якщо між нами нічого не було!
      — Тому і не було, що ти, могутній бог, володар морських стихій, не звертав уваги на мене, на звичайну наяду… Чи було тобі до мене діло, як у мене боліла душа, коли я бачила тебе з іншими… — Елідія поглянула на Нептуна безумним поглядом. — Так будь же ти проклятий, морський царю, разом з твоєю донькою! Нехай вона тепер відповість за мої страждання! Я сповна відомщу тобі за все!

      Нептун не встиг нічого відповісти розлюченій наяді, як та пірнула у воду і за мить зникла з очей. Такого він точно, що не очікував… Але ж про що казала ця безумна, про яку помсту?! Що вона задумала?! У Нептуна в душі все заклекотіло, наче якийсь вулкан, котрий ось-ось збирався вибухнути!

      (c) Bog Dan

      Рейтинг: 0

    5. Частина 7.

      Русалки, вони майже казкові істоти. Гарні, привабливі, завжди юні… Але, на жаль, також смертні. Хоча, тут все теж дуже і дуже відносно.
      Коли русалка народжується, то десь, в одній з устриць, теж народжується чарівна перлина. Але то не звичайні устриці, а особливі, і живуть вони тільки в одному місці, яке надійно сховане між велетенськими кораловими рифами. Звісно ж, що ця таємниця мало кому відома, але усяке буває, тому той риф охороняє ціла армія морських хижаків. Зграї лютих акул, скати, морські змії, восьминоги і ще багато інших представників хижої братії ні на секунду не залишають без нагляду цей таємний сховок.
      Русалка живе доти, доки перлина, схована в устриці, буде залишатися цілою і неушкодженною. Навіть, якщо її звідти витягти, то русалці нічого не загрожує. Але, не дай Боже, перлину розбити, чи зробити в ній отвір, або ще якимось чином ї ушкодити, то все, русалка тієї ж миті і помре, але помре і той, хто це зробить…

      Наяда Елідія давно прагнула помститися Нептуну за нерозділене кохання, але не просто помститися, а люто і з насолодою! Вона багато років думала над планом помсти, аж тут, зовсім неочікуванно, втрутився щасливий, як для неї, випадок. Маджестіна, улюблена донька морського володаря, зробила непопаправну помилку, а підступна наяда не минула цим скористатися. До того ж Елідія була однією з тих, знав таємницю життя і смерті русалок. Коли Маджестіна втопила нещасного рибалку, Елідія забрало тіло бідолахи собі і заховала в льодяній печері, де воно і пролежало майже сто років, чекаючи свого часу…
      З перлиною було набагато складніше, але і з цим завдання хитра наяда теж справилася, хоча декілька разів ледве не поплатилася життям, про що красномовно свідчили потворні шрами на її тілі. Та на такі дрібниці Елідія не звертала уваги. І от, коли чарівна перлина Маджестіни була у неї в руках, а покараній русалці залишився всього лиш рік, щоб знову повернутися до свого батька і сестер у море, наяда вирішила діяти!

      За допомогою чар і чорної магії Елідія повернула до життя тіло рибалки Сема, тільки тіло, бо душі у ньому вже давно не було. Наяда відправила Сема на острівець разом з перлиною, яку той повинен був знищити на очах у Маджестіни, але спершу помучити її сумління і знову розбивши серце…

      (c) Bog Dan

      Рейтинг: 0

    6. Частина 8.

      Сем, не дуже розуміючи, що він робить, біг вперед, вперто продираючись крізь зарості. Гілки боляче били і дряпали Сема, але той зовсім не відчував болю. А Маджестіна, яка спочатку теж побігла за ним, чомусь зупинилась. Ні, вона не заморилась, просто добре знала місцевість і вирішила обхитрити втікача. Дівчина зрозуміла, що Сем, рано чи пізно, дійде до кам’яної брили, яка, наче невеличкий гірський хребет, перегороджувала острівець. Обійти цю перешкоду можливо було тільки з одного боку, бо інший край цієї брили закінчувався аж у морі. Маджестіна посміхнулася і просто пішла відразу до того краю скелі, що був на суші, щоб там вже чекати на Сема.

      Вона швидко досягла своєї мети і сховалася за деревом. Чекати прийшлось не дуже довго. Сем, наче якийсь зомбі, йшов понад кам’яною стіною, міцно тримаючи щось в руці. Маджестіна побачила його і вийшла назустріч.

      — Сем! Сем! Це ти?! О, боги… — Маджестіна прикрила обличчя руками. — О, боги… Невже це ти, коханий?!

      Сем зупинився. Його мертвий погляд лякав Маджестіну набагато більше, аніж його зовнішній вигляд.

      — Сем… Скажи щось! — на очах у Маджестіни бриніли сльози. — Ну, будь ласка, хоч слово скажи…

      А Сем стояв і дивився крізь дівчину, наче її і не було. Маджестіна зробила несміливий крок йому назустріч, завмерла на секунду, а потім ще один… Людиноподібна істота, яка колись була Семом, ніяк не реагувала на слова і дії дівчини. В голові у істоти не виникало жодної думки і тільки якийсь голос нашіптував щось незрозумілою мовою.
      Сем присів і узяв в руку камінь. Маджестіна мовчки спостерігала за його діями. Вона не знала, що робити далі. Тепер вона зрозуміла, побачивши очі парубка та уважніше роздивившись його самого, що це дійсно був її Сем, але МЕРТВИЙ Сем! А хлопець, наче лялька, якою хтось керував, тим часом вже поклав перлину на плаский камінь і заніс руку, щоб вдарити по ній іншою каменюкою…

      ***

      Нептун направив свій тризуб на острів і за мить налетів шалений вихор, який швидко розігнав імлу. Він підплив майже до самого берега. Де ж його Маджестіна, де вона?! Десь почувся нелюдський, гидкий і жахливий сміх.

      — Елідія… Елідія, змія ти така, де моя донька!!! — голос розлюченого божества був схожий на грім. — Де моя Маджестіна, триклята наяда!?

      Але сміх повторився. Нептун знову підняв свій тризуб. Невідомо звідки з’явилася ціла зграя акул. Ні, не зграя, їх було просто безліч, без ліку! Море кишіло лютими, голодними хижаками, які мали на меті лиш одне — знайти і знищити наяду Елідію! В результаті Нептун не сумнівався, але ж час… Хоч би та курва не встигла втілити свій підступний план до кінця! Морський владика змахнув тризубом і сказав заклинання. Тієї ж миті на берег з води один за одним полізли велетенські краби. Вони голосно клацали клішнями і так швидко пересувалися, наче то були якісь хорти на полюванні, а не клешоногі краби.

      — Знайдіть мою доньку! А хто буде вам заважати, то вбийте не вагаючись! — гримнув Нептун і показав тризубом на ліс.

      ***

      Маджестіна, побачивши перлину, зрозуміла, що відбувається. Первісний жах скував її тіло і дівчина заклякла, не маючи змоги поворухнутися.

      — Сем! Що ти робиш! Сем… — шепотіла дівчина і голос її зрадницьки тремтів. — Ти ж уб’єш мене, Сем, і сам теж загинеш…
      — Я давно вже мертвий… — раптом відповіла істота бездушним, металевим голосом. — Здохни, проклята русалка!

      Сем вже заніс руку, готовий вдарити по перлині, аж раптом з хащів, наче той дикий вепр, вискочив велетенський краб. Морська потвора, не спиняючись, промчала повз Маджестіну і одним вправним рухом, як садівник обрізає гілки на кущах, відтіяв Сему руку, в якій той тримав камінь. Інша клешня, елегантно зробивши коло в повітрі, хижо клацнула і зімкнулася на шиї нещасного зобмі. Почувся неприємний хрускіт кісток, які ламаються і голова Сема, як той кокос, покотилася по зеленій траві. Вона зупинилася якраз біля ніг Маджестіни і вони останній раз подивилися очі в очі. В цю мить дівчині здалося, що в очах Сема промелькнуло щось схоже на залишки розуму…
      А з кущів виповзло ще з десяток крабів і вони продовжили те, що почав перший. Кілька хвилин пекельної трапези і від тіла Сема залишилося лише лахміття, яке було на ньому, та голова, що тихенько лежала біля ніг Маджестіни і дивилася мертвими очима в синє, безхмарне небо. Та й та чомусь швидко стала схожою на драглі і несподівно розповзлася, ніби медуза на сонці…

      ***

      Так і закінчилася ця історія тривалістю в сотню років. Маджестіна нарешті повернулася в сім’ю, де її чекали сестри, і вже ніколи в житті не дозволяла собі закохуватися у людей. Акули таки знайшли підступну наяду Елідію і навіть чари з магією не змогли врятувати її від безжальних, смертоносних щелеп морських вбивць. Перлину Маджестіни Нептун заховав у найглибше місце в океані, куди ніхто з живих істот практично не міг дістатися, а охороняти її приставив найжахливіших і найпотворніших морських монстрів, щоб більше ніколи і ні в кого не виникало спокуси її взяти.

      (c) Bog Dan

      Рейтинг: 0

    Страница 1 из 11

    Добавить комментарий

    Войти с помощью: 
    Авторизация
    *
    *
    Войти с помощью: 
    Регистрация
    *
    *
    *
    Пароль не введен
    *
    Ваш день рождения * :
    Число, месяц и год:
    Войти с помощью: 
    Перейти на страницу
    закрыть