Понедельник , 5 Декабрь 2016

Перший раз в Карпатах

Добавлено в закладки: 0

Тільки-но ми розслабили наші розніжені офісним життям дупки, витріщили очі на краєвиди, пустили слюні захоплення і трррр! «Пасажири на виход!» — сказав кремезний дядько в «о многом говорящей» формі ДАІ.

Автопробіг наздогнав нас у всьому своєму «вєліколєпії», прижав до узбіччя, лишив серед шляху, буквально на півдорозі до такої бажаної Верховини. Стоїм, сіпається око, накрапає дощик, із розваг — можна гламурно попісять з розкішним видом на обрив, але не хочецця, бо останню воду ми випили ще годину тому.

Я це все навіщо пишу? Це така прелюдія, мені важливо, щоб ви зрозуміли критичність мого душевного і фізичного стану, на момент відвідин тої процедури, про яку буде йтися далі.

Отже, коли ми нарешті припхалися в Верховину я хотіла плакати від радості, митися, пити, пісяти і спати, бажано одночасно! Але на нас чекали друзі, що найстрашніше – голодні друзі, в яких були тверді та суворі наміри нас таки наобідать, нехай і насильно, але ситно.

Про колибу в якій ми тоді обідали я розповім за іншим разом, вірте мені, вона варта окремої уваги.

За якихось нещасних півтори-дві годинки кожен з нас оприходував такий обсяг їдла та питла, який міг наситити громадянина невеликого африканського племені щонайменше на рік, заплатили смішні по київським міркам гроші і відбули додому.

Наїженість останнього ступеню, місцеві пейзажі, в купі з віхлявою дорогою і постійним дренажем, люб’язно наданим нерівностями ландшафту (тут жеж ГОРИ!) – все це присипляло мій змучений нарзаном і стресами організм, додому я доїхала в стані «вафлі з кремом». «Спати!» — мріяла я, але не так сталося, як бажалося.

Виявилося, що вечір передбачав шашлики і шампанське. Полірнути смачнюще микулинецьке бочкове пиво! А як же?

Перебуваючи в томному анабіозі, або навіть міцно сплючи, я відважно приймала участь спершу у загальній підготовці банкету, а далі і в його реалізації. Раптово прокинувшись я, не без здивування, знайшла себе в затишній альтанці, поруч всі свої, в руці виделка з картоплиною, явище варте дисертації психоаналітика середньої руки.

А розбудила мене небріжно кинута кимось фраза: «Підемо в чан!». Такого я проспати не могла!

Далі буде….

(с) Natalia Antonyuk

Опубликовал(а):

не в сети 1 неделя

Толя сЫнок Опанаса

162

Таких гандонiв часто бачив я,
Що всiм пиздять: я — гуру, я — учитель!
Несiть менi усi по три рубля
І мудростi вам дам я дохуя.
А сам читать умiє по складам
І голосно пердить в компан’ї дам.

© Лесь Подерев*янський

Украина. Город: Львов
Комментарии: 265Публикации: 219Регистрация: 28-05-2015

    Добавить комментарий

    Войти с помощью: 
    Авторизация
    *
    *
    Войти с помощью: 
    Регистрация
    *
    *
    *
    Пароль не введен
    *
    Ваш день рождения * :
    Число, месяц и год:
    Войти с помощью: 
    Перейти на страницу
    закрыть